About the museum
Поглиблено досліджуючи документи та інформаційні джерела 30-х років ХХ ст., знаходимо наступні відомості. Одним із феноменів 1930-х рр. стало розгортання так званого „горьківського почину” – створення історії заводів і фабрик (ІФЗ). Згідно ініціативи пролетарського письменника М. Горького потрібно було за кілька років створити багатотомну „Історію фабрик та заводів СРСР”. Мова йшла не просто про заклик до перегляду всієї старої, „буржуазної” історії. Горький, по суті, проголосив роботу з „Історії заводів...” полігоном для вироблення принципово нової організації, методології і методики історичного дослідження на основі використання нової джерельної бази. Головним завданням цієї акції було внесення у свідомість робітників почуття причетності до великих революційних звершень, виховання патріотизму та відданості своєму підприємству. Звідси розпочиналася підготовка до створення фундаменту під музеї історій підприємств – основи майбутніх їх експозицій.
За першопочатковим задумом історія мала бути написана і записана самими робітниками, тобто народжуватися „знизу”. Ініціативу М. Горького підтримали сотні тисяч робітників. Було зібрано велику кількість документів і матеріалів, більша частина яких осіла в різноманітних архівних установах. По ходу справи почали з'являтися ентузіасти-активісти із числа робітників, котрі оволоділи навиками дослідника-історика та літературною творчістю. Історії окремих заводів та фабрик, які вийшли із друку на той час, урочисто вручалися кожному працівнику підприємства на зборах трудових колективів. Однак постійне втручання згори Головної редакції ІФЗ, вказівки, як і про що потрібно писати, постійні „виправлення” підготовлених до друку текстів призвели до того, що „горьківський почин” і його рух усе більше віддалявся від свого початкового задуму, перетворюючись у своєрідний вихолощений ритуал видавничої діяльності. Видані історії фабрик і заводів майже нічим не відрізнялися одна від одної, перетворювалися на типові шаблонні виклади і втрачали власну унікальність, як об’єкта історичного дослідження.
На хвилі „горьківського почину” при заводах і фабриках почали організовуватися і функціонувати аматорські музеї історії. Пролеткульт і агітпроп підхопив дане явище, підживлюючи розвиток мережі музеїв підприємств ідеологічними установками, розробками серій плакатів для оформлення музейних зал та методичними вказівками по роботі. Музеї, як і всі ЗМІ СРСР, перетворилися на трибуну ідеології комуністичної партії та радянського уряду. Відкриття музею історії на підприємстві чи в установі піднімав престиж виробничого колективу. А тому партійні, комсомольські та профспілкові осередки мали за обов’язок організовувати у своїх первинних організаціях хоча б куточок зі стендами про власну історію і давати активістам громадські доручення відповідати за наповнення та презентацію експозицій. Фронт ідеологічної роботи з робітниками та персоналом розпочинався із музею власної історії.
Проте формальний підхід до справи не обминув і музеї історії підприємств та установ. Багато аматорських музеїв через ряд причин зазнавали занепаду в роботі, а згодом – і ліквідації.
На превеликий жаль, в документальній архівній базі Київського інженерно-меліоративного та Київського гідромеліоративного інституту нема навіть і натяку на те, що в інституті організовувався хоча б куточок історії навчального закладу. По-перше, попри поширені культурні нововведення та модні віяння в інституті утрималися створювати власний музей історії – і без того бракувало місця для занять. Інститут працював у три зміни. В ролі „музею” виступали самі викладачі та працівники, частина яких стояла біля витоків історії навчального закладу. Не виключено, що під час виховної та просвітницької роботи зі студентами їх живе слово про минуле важило багато. Проте все ж краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Значення експонату, як наочності, переоцінити важко. По-друге, перебазування інституту в 1934 р. із Рейтарської, 37 на цілих 4 роки у наспіх пристосоване для навчання приміщення на сусідній вулиці, не сприяло б роботі аматорського музею історії КГМІ. По-третє, в роки „великого терору”, коли про „горьківський почин” вже стали забувати, багато хто взагалі волів тримати язик за зубами та про „життя за царя” не згадувати навіть і подумки, щоб часом не звинуватили в антирадянській пропаганді.
Незважаючи на брак приміщення, відсутність фахівців із архівної справи та елементарних матеріалів (клею, картону, папок, шпагату і т. п.) для впорядкування документів для довготривалого зберігання, в першій половині 1930-х рр. в інституті таки з’явився власний архів. Це була вимога вищестоящих інстанцій. Завдяки зусиллям рядових працівників канцелярії КГМІ розпочалося накопичення архівних документів, які в основному і лягли у фундамент історії нашого навчального закладу за київський період.
Під час радянсько-німецької війни (1941 – 1945 рр.) архів інституту було вивезено в Алма-Ату разом із тією часткою майна та студентами, яких встигли евакуювати із Києва в липні 1941 року.
У повоєнний час перед всіма і кожним постало основне завдання відбудови народногосподарського та промислового комплексу країни, створення нових підприємств, налагодження і нормалізація життя та побуту громадян. Інститут отримав можливість розширити та зміцнити власну матеріально-технічну базу. На Солом’янці на місці руїн київського передмістя руками студентів та працівників КГМІ звели студентський гуртожиток, гідравлічну та хімічну лабораторії, парк техніки, стадіон та будинок для викладачів.
Однак інститут розростався і для нього потрібна була нова сучасна споруда. Архітектурними установами Києва в середині 50-х рр. завершили розробку проектно-кошторисної документації для нової будівлі інституту та хрущовський указ про боротьбу із архітектурними надмірностями у будівництві поставив хрест на перспективі справити колись новосілля в новобудові. Можливо, там і передбачили б місце для музею історії Київського інституту інженерів водного господарства. У 1959 р. на державному рівні було прийнято рішення про переведення інституту з Києва до Рівного.
Так що в Київському періоді історії нашого навчального закладу музею його історії не було.
Конкретна дата заснування музею історії Українського інституту інженерів водного господарства (УІІВГ) достеменно не відома. Однак є відомості про те, що у 1962 році з метою зміцнення зв’язків між київськими та ровенськими поколіннями студентів і збереження наступності в історії інституту спільними зусиллями ректора УІІВГ Костянтина Семеновича Семенова та групи ентузіастів, очолюваних Оленою Самсонівною Столовою – кандидата наук, доцента кафедри вищої математики, у „воднику” розпочалася робота по збору матеріалів та експонатів для майбутнього музею історії.
Ініціативна група викладачів, працівників та комітету комсомолу здійснили велетенську роботу, залучаючи до збору документів і матеріалів і випускників-виробничників, яких просили надсилати відомості про себе, однокурсників та про виробничі об’єкти, де працювали, будували чи виступали проектантами. Великою допомогою для формування майбутніх музейних фондів була організація зустрічей випускників інституту з нагоди річниці випуску тієї чи іншої групи, державних свят та Днів Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Випускники залишали на згадку численні фото, документи, особисті речі, пов’язані з роками свого навчання, праці, участі у бойових діях. Цей здобуток матеріалів та експонатів і становить на даний час основний музейний фонд НУВГП.
Музей починався з кількох стендів у холі четвертого поверху головного корпусу інституту біля дверей комітету комсомолу. Випускники УІІВГ 1967 р. пригадують, що коли вони приходили зніматися з обліку інститутської комсомольської організації, то очікуючи своєї черги на коридорі, розглядали виставлені на стендах матеріали з історії інституту. Коли і з нагоди чого було організовано оту експозицію – сказати їм про це було важко. Так що умовною датою започаткування музею історії УІІВГ прийнято вважати 1967 р.
В газеті “Трибуна студента” (№ 42 /394/ за четвер, 24 листопада 1977 року) у дописі завідуючої музеєм Людмили Бартків “Запрошує Музей”, зазначено, що після реконструкції музею історії інституту, у нього з’явилося власне приміщення – колишня аудиторія на другому поверсі головного корпусу. Там музей і перебував з 1977 по 2002 рр.
Спочатку ні штатних завідувачів, ні екскурсоводів, ні інших працівників музей не мав. Експозиція розповідала про чотири історичні етапи: від заснування до початку Великої Вітчизняної війни; період Великої Вітчизняної війни; інститут у післявоєнні роки; ровенський період. Екскурсії вели активісти з музейної ради – викладачі, аспіранти, лаборанти, студенти-комсомольці.
Аматорський підхід до справи неналежним чином вплинув на подальший добір матеріалів до музейного фонду та на правильне його зберігання, а про реставрацію експонатів годі й говорити. Через те, що завідування музеєм виглядало, як доручення парткому, окремо у штатному розписі посада завідувача музею інституту була не передбачена. Завідувач музею числився лаборантом кафедри суспільних наук, за що і отримував відповідну платню. Ідеологічна міфотворчість радянських часів суттєво вплинула на уявлення і подачу відвідувачам музею власне історії нашого вищого навчального закладу. Дана методологія пропаганди активно формувала у студентів та у викладачів усталені стереотипи поглядів на соціалістичну дійсність та її історію. Відповідно, відвідування музею набули формального - заорганізованого вигляду, іноді обмежуючись побіжним переглядом експонатів студентами та гостями...
У 2002 році в рамках підготовки святкування 80-річчя НУВГП було вирішено здійснити кардинальну реконструкцію музейної експозиції та перевести музей в інше приміщення. До 2005 року проблеми з фінансуванням не дозволяли оперативно виконати запланований об’єм робіт. За даний період змінилося два завідувачі музею – В.І. Малахова та С.О. Поровчук.
З 8 вересня 2005 року музей очолила Єва Олександрівна Філіпович, а 4 вересня 2007 року, після 5-річної перерви, музей відновив свою роботу. В рамках відзначення 40-річчя музею історії університету в грудні 2007 р. студенти НУВГП зустрічалися із донькою Президента Головної Визвольної Ради 1944 р. Наталею Кирилівною Осьмак, яка розповідала про свого батька Кирила Осьмака та сестру Ларису Осьмак – випускницю КГМІ 1941 р., члена підпілля УПА в роки окупації України німецько-фашистськими загарбниками.
Нова експозиція Музею історії Національного університету водного господарства та природокористування містить наступні розділи: початковий період 1915-1922 рр.; ранній київський період 1922-1941 рр.; період ІІ Світової війни 1939-1945 рр.; післявоєнний період 1945-1959 рр.; ровенський період 1959-1991 рр.; Рівненський період з 1991 р. - роки езалежності України; сьогодення університету.
Музейна зала була прикрашена галереєю портретів почесних професорів університету та кольоровими фото академічного містечка, виконаних фотохудожником Олександром Харватом. З 2019 р. керівництвом НУВГП було прийнято рішення виконати і оформити в холі ІІ-го поверху головного корпусу університету окремо перелік Почесних професорів. Галерею керівників навчальним закладом впродовж його 100-літньої історії виготовлено і розміщено в коридорі, де розташовуються кабінети ректора та проректорів НУВГП. Портрети в єдиному художньому стилі виконав Черенков Василь - випускник НУВГП.
Оглядова екскурсія триває близько години, тематичні екскурсії під лекції з історії науки та техніки – до 1,5 години. Маршрут екскурсії – 30 метрів. Загальна площа музейної зали становить 94,5 м2. В експозиції демонструється близько 500 одиниць зберігання з музейного фонду, котрий ще знаходиться на стадії вивчення і обліку.
Музей історії НУВГП є своєрідною „штаб-квартирою” „Клубу випускників”. Зустрічі випускників усіх років розпочинаються із відвідування музейної зали, де випускники уявно повертаються в роки своєї студентської юності, діляться власними спогадами про життя і навчання у „воднику” та слухають розповідь представників ректорату про сучасний стан справ університету.
Традиційно усі першокурсники організовано групами приходять в музей для ознайомлення з історією університету, який в майбутньому дасть дорогу в життя ще не одній плеяді випускників з „водного”.